Вівторок, 19.09.2017
РУСЬ-КОЗАЦТВО-УКРАЇНА
Меню сайта
Категории каталога
Мои статьи [12]
Наш опрос
Оценіть будьласка корисність інформації на нашому сайті..
Всього відповідей: 30
Главная » Статьи » Мои статьи

Пам`ятаймо і шануймо невинно убієнних жертв Голодоморів .
«Ваші мертві вибрали мене...»

 


Слово до читачів .

 


... В останню суботу листопада все більше свічок пам’яті у вікнах і на майданах. За останні роки українці багато дізналися про самих себе і про свою непросту історію. І дедалі більше дізнається світ. Багато країн, парламентів і світових прогресивних діячів визнали Голодомор 1932–1933 років в Україні геноцидом. Все це сталося вже без Джеймса. Але багато в чому завдяки йому. «... і всі новодоступні документи, і новітні дослідження не змінили основного портрета подій, який я дав у 1982 році на Міжнародній конференції про Голокост і геноцид. Я переконаний, щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було знищити другу радянську республіку, а отже, вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція була дуже простою і вкрай примітивною: нема народу, отже, нема окремої країни, а в результаті нема проблем. Така політика в класичному розумінні цього слова означає ГЕНОЦИД» (Джеймс Мейс «Ваші мертві вибрали мене...» «День», 12. 02. 2003 р.). Джеймс Мейс таки став повноправним учасником українського політичного і культурного дискурсу, чого так пристрасно прагнув і чого домагався практично з перших днів свого перебування в Україні. Джеймс напружено шукав разом з усіма чесними українськими ученими, журналістами, аналітиками відповіді на непрості запитання, поставлені перед Україною. Серед учасників українського інтелектуального процесу Джеймс Мейс таки різко виділявся: темпом, фундаментальною освіченістю, ерудицією і беззаперечним полемічним талантом. Його робота в англомовному тижневику газети «День» давала йому можливість бути в курсі гарячих політичних новин, він добре знав обставини побуту пересічних українських громадян, те, що він був одружений з українською письменницею, відкривало йому безпосередній доступ до культурної і мистецької еліти, тісні зв’язки з українською еміграцією давали йому можливість відслідковувати настрої іноземців щодо України, окрім того, він підтримував безпосередні зв’язки із відомими сучасними вченими за кордоном і був у курсі останніх надбань світової інтелектуальної і філософської думки в таких галузях, як конфліктологія, теорія розвитку націй і етносів, а найважливіше — геноцидознавства, саме в цій суспільствознавчій дисципліні він займав провідне місце серед учених світу. Ці та багато інших факторів зумовили те, що він чимало проблем озвучував першим. Серед дослідників української проблематики він першим вловлював загрози і ризики, які поставали, або можуть постати перед молодою українською державою. В його публікаціях немає ані натяку на надмірний дидактизм чи резонерство. Це був точний і почасти безпощадний зріз певної проблематики, підкріплений вагомими аргументами, часовий і просторовий її вимір. Події в Україні Джеймс Мейс розглядав насамперед під кутом творення громадянського суспільства, що від самого початку було основною метою і газети «День». Побудова суспільства вільної людини — лейтмотив його інтелектуальних пошуків, альфа і омега його творчості. Його історичні ретроспективи спрямовані не в минуле, а в майбутнє. А порівняння і паралелі з досвідом інших народів, інших держав викликані не стільки тим, щоб показати, що добре там, де нас немає, а прагненням висвітлити, що можуть українці запозичити, адаптувати, вдосконалити відповідно до викликів і ризиків, які стоять перед Україною. Він шукав відповіді в її історії — звідси аналіз політичних причин Голодомору, розвиток його концепції про постгеноцидне суспільство. Це своєрідна діагностика причин патологій у духовному, економічному і політичному розвитку країни. Чіткі і точні рекомендації шляхів виходу із всеохопної кризи, яка поширюється з наростаючою швидкістю на ті автономні анклави життєдіяльності суспільства, які у нормальних країнах є прерогативою суто громадських організацій, об’єднань, спілок, вистраждані і продумані. Джеймс сам визнає у, може, найемоційнішій своїй статті «Ваші мертві вибрали мене...», що не все було зроблено Комісією Конгресу США, яку він очолював, щоб донести до світу правду про пережитий геноцид українцями: «Цього болю і цього жаху ми не витримали...», він попереджає, що розмовляти сьогодні зі світом з позиції народу-жертви — марна справа. Але щоб рухатися далі — потрібно засвоїти уроки історії громадській спільноті та політикам. Вільне слово — основний інструмент цього засвоєння. Без вільної преси (а я б ще додала — високопрофесійної!) неминуче затухання творчої енергії суспільства. В цьому плані надзвичайно симптоматичними є його постійне звертання до мовної проблеми. Він добре знав усі напрацювання еміграційної інтелектуальної думки з цього питання, особливо часто звертався до творчої спадщини Івана Лисяка-Рудницького, який з жахом спостерігаючи русифікаційні процеси на материковій Україні, все ж вірив, що навіть повністю зросійщена Україна ніколи не стане Росією, ніколи не полишить своїх державотворчих устремлінь. «Не так», — стверджував Джеймс, полемізуючи з видатним американським дослідником, збіднення навіть однієї культури, зникнення навіть однієї мови — великий удар по всьому цивілізаційному розвитку. Багатство цивілізації у різноманітності мов, культур, звичаїв. Зменшення сфери вживання української мови він вважав трагедією, наслідком геноциду, пережитого народом. На його позиції не в останню чергу позначилося його щире захоплення літературою «розстріляного відродження», творчістю Миколи Хвильового, якому він присвятив свою фундаментальну розвідку, Миколи Зерова, Валер’яна Підмогильного... Він точно відслідковував усі історичні процеси, пов’язані з мовним питанням. Його тривожило, чому українська мова, виживши в гоніння царату, почала швидко здавати свої позиції у новітній російській радянській імперії. Джеймс сам мав тверді переконання та принципи і не сприймав позицію немалої частини сучасних українців, які в уже незалежній Україні зрікаються рідної мови заради мови нібито престижнішої чи моднішої. Він пояснював це прямим впливом культурного вандалізму, тяглістю постгеноцидних процесів і безпосереднім тиском колишньої метрополії, яка, оговтавшись від втрати своїх колишніх домініонів та сателітів, почала швидко продукувати нові, але по суті давні імперські ідеї. Джеймс Мейс у статті «Ленін без України» писав, що Росія легко змирилася у 1918 році з колонізацією України німцями, але незалежну Україну, хай навіть з ідентичною ідеологією, однаковим суспільним ладом Росія ніколи б не визнала і не сприйняла. Саме в цьому і полягала фундаментальна помилка та історична провина представників українського націонал-комунізму, котрі своїми поступками більшовикам уможливили, а по суті стали спільниками в розгортанні трагедії біблейських масштабів в Україні. Треба зазначити, що з великими труднощами, але все ж сьогодні ми спостерігаємо значний поступ у сфері вживання української мови, українська книжка поступово відвойовує свого читача. І тут справді мав рацію Джеймс, коли співвідносив мовне питання з питанням політичним, а питання європейського вибору напряму пов’язував з еволюцією національної свідомості українців і зміцненням ідентичності. Джеймс пильно приглядався до економічних процесів, які розгортаються в економіці, до формування вільного ринку. Він один з перших підмітив переростання корумпованих схем на щось значно більше і страхітливіше. Сьогодні можна сказати, що у нашій країні немає корупції. Вона була раніше. А для багатьох тепер це вже спосіб життя. І потрібно негайно з нього вибратися. Це складно, але можливо. Джеймс у своїх статтях пояснював причини української клептократії, виводив її з ненормального розвитку союзної економіки загалом. Він попереджав, що метастази минулого можуть відкинути Україну на узбіччя світового і європейського розвитку, а непослідовність політиків усе глибше затягує економіку і фінансову систему у «тінь». Чітко можна простежити по публікаціях, починаючи з 1993 року, як його надії на декомунізацію України, очікування своєрідного ідеологічного і духовного очищення змінюються у його статтях настроями глибокого розчарування і болю. Він розумів, що час безнадійно втрачено і тепер лише кропітка робота з молоддю може надати нового старту надіям і вивести українську державу з «зачарованого кола ідола», тобто убезпечити від її нового інфікування черговими тоталітарними моделями. Джеймс щотижня писав своєрідний аналітичний щоденник буття України на переломі. Пристрасні, щоразу з інтелектуальною «родзинкою», гумором, м’якою іронією, а часом сумом — колонки в газеті «День» ставали подією для читачів в Україні і за кордоном. До речі, зібрані в книжку «День і вічність Джеймса Мейса», вони викликали велике зацікавлення і ми включили їх у нове видання. Безцінна спадщина. Особливо для молоді. Хочу згадати про одну із найсильніших статей Джеймса Мейса «Повість про двох журналістів» («День», 15. 07. 2003 р.). Це вражаюча історія про боротьбу добра зі злом, яке постійно видозмінюється. Ця класична праця повинна стати хрестоматійною для кожного, хто хоче присвятити себе професії журналіста. Джеймс ніколи не був песимістом. Він щиро вірив у життєздатність українського народу. Проте він вважав, що самої терплячості, здатності адаптуватися до складних життєвих умов недостатньо. Потрібно швидко вчитися і швидко діяти. Потрібно перестати постійно йти на поступки у кардинальних пунктах життєдіяльності на догоду зовнішнім чи внутрішнім чинникам. Прекрасне слово «злагода» — почасти лише маскує глибинні конфлікти й іноді треба відкрити нариви, щоб ефективно лікувати від інфікування всього організму. Він достить прохолодно ставився до таких слів, як «реформа», «стабільність», взагалі до намагань прикрити фіговим листком демократії власну неспроможність. Тому такі високі вимоги він ставив перед українськими елітами, тому так нещадно критикував її представників за млявість, нерішучість. Пишучи в «День», виступаючи на круглих столах, конференціях, перед студентами, він хотів «лікувати» відірваність частини суспільства від світового інтелектуального дискурсу. У цій книзі вперше зібрані маловідомі статті Джеймса Мейса, які окреслюють саме той широкий контекст, без усвідомлення якого незрозумілі причини і тенденції, що спричинили катастрофу 1932–1933 років. Джеймс завжди пам’ятав своїх попередників у дослідженні історичної правди: Василя Барку, Івана Багряного, Володимира Маняка, Лідію Коваленко. І йшов далі. Президент Віктор Ющенко підняв правду про Голодомор на рівень державної політики. Вже немає дефіциту інформації. Тепер кожен може дізнатися, як це було. Розуміти чи не розуміти, сприймати чи не сприймати — це вже моральний вибір. І моральна відповідальність. Але так само важливо зрозуміти і ЧОМУ це все було. У книзі ви знайдете думки людини, яка дуже глибоко вивчила помилки українських політиків початку ХХ століття: поразку УНР, невміння об’єднатися навколо єдиного найсильнішого лідера, романтизм лівих вождів, що не змогли, як, наприклад, Пілсудський, вийти з «червоного трамваю» на зупинці «державність». І наступною «станцією» – були Соловки, Гулаг. «Розстріляне відродження» і мільйони не відспіваних могил по всій Україні й Кубані. Я особливо хочу звернути увагу на Джеймсові статті «Політичні причини Голодомору в Україні (1932–1933 рр.)», «Україна як постгеноцидна держава», «Буремний дух «розстріляного відродження», «Великий експеримент (до історії національного комунізму в Україні), «Ленін без України, або Дмитро Волкогонов як дзеркало російської демократії», які надзвичайно важливо не лише прочитати, а й добре вивчити тим, хто хоче знати не лише трагедійну арифметику жертв, а й політичні причини катастрофи, і зробити висновки з цього. Після Голокосту, — пише Андрій Григоренко* у спогадах про свого батька генерала Петра Григоренка, — євреї отримали свою державність. Думаю, що українці після трагедії ХХ століття повинні зрозуміти, що для нас недостатньо просто отримати державу, нам треба докласти зусиль, щоб вона була ефективною, мала сильну політику безпеки. І ще один висновок полягає в тому, щоб передати наступним поколінням: ми ніколи не допустимо, щоб через будь-які протиріччя — псевдокласові, релігійні чи регіональні — українці «їли» один одного. Робота Джеймса Мейса в «Дні» — це своєрідна лабораторія кристалів, які потребують дослідження. І можна «розчинити» один міліграм екстракту і наситити цим величезні аудиторії. Для цього потрібні подвижники, які захочуть написати наукові роботи, зняти фільми (і вони вже знімаються)... Це — частина тієї роботи по відтворенню, оздоровленню, еволюції. Бо постгеноцидність — це не на віки. Вона лікується любов’ю, добром, знанням, терпінням... Час і зусилля — основний рецепт.

 

Лариса ІВШИНА


1 серпня 2008 року, Київ


http://www.day.kiev.ua/205901

 


 
Категория: Мои статьи | Добавил: ГЕТЬМАН (24.11.2010)
Просмотров: 352 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Форма входа
Поиск
Друзья сайта
    

 


Інтернет-радіо "Просфора":

"Відродимо Запорізьку Січ"!
 

 Відродимо Запорізьку Січ!  

Українські предки знали Заратустру?!

Частина українських предків знала Заратустру?!

 
  
  ЩЕ МАТЕРІАЛИ ПРО РУСИНІВ-КОЗАКІВ-УКРАЇНЦІВ..:
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

 

Copyright MyCorp © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz